|
Яйце-райцеКолись була птиця-жайворонок царем, а царицею — миша, і мали вони своє поле. Посіяли на тім полі пшеницю. Як уродила їм та пшениця — давай вони зерном ділитися. От одне зерно зайве було. Миша каже:— Нехай мені буде!А жайворонок каже:— Нехай мені!Думають вони: що тут робити? Пішли б позиватися, та немає старших за них: немає до кого йти позиватися. Потім миша каже:— Ну, я лучче його перекушу.Цар на це діло згодився. Миша тільки взяла зерно в зуби та в нору й побігла. Тут цар-жайворонок збирає всіх птахів, щоб звоювати царицю мишу, а цариця скликає всіх звірів — і почали війну. Як вийшли в ліс — то що звірі хочуть яку птицю розірвати, то вони на дерево; або птиця як візьме, літаючи, бити звірів, то вони в нору... Так билися цілий день, а потім увечері сіли всі спочивати. Коли цариця зогледілась — аж немає на війні комашні. Тоді вона звеліла, щоб конче була на вечір і комашня. Коли це приходить і комашня. Цариця й нагадала їй, щоб вона вночі полізла на дерева і за одну ніч повідкушувала птиці пір'я коло крил.На другий день, тільки-но розвиднілось, цариця кричить:— Ану, вставайте воюватися!Птиця що підійметься, то й упаде на землю,— так звір її і розірве. І цариця повоювала царя.А орел бачить, що то лихо, сидить на дереві і не злітає. Коли тут іде стрілець, бачить, що орел сидить на дереві, як націлиться на нього. А той орел так просить його:— Не бий мене, голубчику, я тобі в великій пригоді стану! Стрілець удруге націливсь, він ще його просить:— Візьми лучче мене та вигодуй, то побачиш, в якій я тобі пригоді стану!Стрілець ще наміривсь стріляти, утретє. Орел знов його почав просити:— Ей, голубчику-братіку! Не бий мене та візьми до себе — я тобі у великій пригоді стану!Стрілець повірив йому: поліз, та зняв з дерева, та й несе його додому. А він йому каже:— Принеси мене до своєї хати та годуй мене м'ясом доти, поки в мене крила повідростають.А в того чоловіка було дві корови, а третій бугай. Він зараз і зарізав йому одну корову. Орел ту корову за рік із'їв та й каже тому чоловікові:— Пусти мене, я політаю, побачу, чи вже відросли крила. Той чоловік і випустив його з хати. Орел літав, літав, та й прилетів опівдні назад до того чоловіка, каже йому:— Ще в мене мала сила — заріж іще одну ялівку!Той чоловік послухав його та й зарізав. Орел із'їв її за рік. Та знову як полетів... Пролітав мало не цілий день, увечері знову прилітає та й каже йому:— Заріж іще й бугая!Той чоловік думає: «Що тут робити — чи зарізати, чи ні?» А потім каже:— Більше пропало, нехай і це пропадає!Узяв та й зарізав йому бугая. Він із'їв і того бугая, таки за рік, а потім як полетів, то літав так високо — аж під хмарою. Коли це прилітає та й каже йому:— Ну, спасибі тобі, чоловіче: вигодував мене, а тепер сідай на мене.Той чоловік питається:— Що з того буде? А він йому каже:— Сідай! Той і сів.Орел його поніс аж у хмару, а потім і пустив його додолу. Той чоловік летить додолу, коли це орел не дав йому долетіти до землі, підхопив його та й каже:— А що, як тобі здавалось? А він каже:— Так, наче я вже неживий був. Тоді орел йому каже:— Отак саме й мені було, як ти на мене націлявся. Потім каже:— Сідай знов!Тому чоловікові й не хотілося сідати на орла — ну, нема що робити, таки сів. Орел знов його як поніс, та аж у саму хмару, а звідтіль скинув його з себе — та підхопив його так, може, як на два сажні від землі, та й питається його:— А що, як тобі здавалось? Він йому каже:— Так зовсім, наче вже кістки мої розсипались. Тоді орел йому каже:— Так само й мені було, як ти вдруге націлявсь. Ну, ще сідай. Той сів.Орел як понесе його аж за хмару, та звідтіль і пустив його додолу, та підхопив уже аж коло самої землі, та тоді питається його:— Як тобі здавалось, як ти летів на землю? Він йому каже:— Так, наче мене зовсім не було вже на світі. Тоді орел йому каже:— Отак же й мені було, як ти втретє націлявсь. А потім каже:— Ну, тепер уже ніхто нікому не винний: ні ти мені, ні я тобі. А тепер сідай на мене, та полетимо до моєї господи.Ото летять та й летять, прилітають до його дядька. А він йому каже:— Іди ж у хату, та як будуть питатися тебе: чи не бачив нашого небожа, то ти скажеш: як дасте яйце-райце, то й на вічі приведу.Він приходить у хату, коли це йому кажуть:— Чи по волі, чи по неволі? А він їм каже:— Добрий козак усе по волі ходить. Вони його питаються:— Чи не чув ти там за нашого небожа? Бо вже третє літо, як пішов на війну,— та ні чутки, ні звістки.А він їм каже:— Як дасте яйце-райце, то й на вічі приведу. Вони йому кажуть:— Лучче нам його ніколи не бачити, як віддати тобі яйце-райце.Тоді він виходить із хати та й каже орлові:— Казали так: лучче нам його ніколи не бачити, як тобі віддати яйце-райце.Орел йому каже:— Летімо далі!Летять та й летять, та й прилітають до орлова брата, та й тут чоловік те саме говорив, що в його дядька,— таки й тут не получив яйце-райце.Прилітають до його батька, а орел йому каже:— Іди в хату, та як будуть питатися за мене, то скажеш, що бачив й на вічі приведу.Увіходить чоловік у хату, а вони йому кажуть:— Чи по волі, чи по неволі? Він їм:— Добрий козак усе по волі ходить. Вони його стали питатися:— Чи не бачив нашого сина? Бо вже як немає — четверте літо: десь пішов на війну, та, мабуть, убили його там.А він їм каже:— Я бачив, але як дасте яйце-райце, то я й на очі приведу.Батько орлів каже йому:— Нащо ж воно тобі? Лучче ми тобі дамо багато грошей. Він каже:— Я не хочу грошей, мені дайте яйце-райце!— Піди ж приводь, зараз тобі дамо!Він уводить орла в хату. Тоді його батьки так зраділи, що дали яйце-райце і сказали:— Тільки не розбивай ніде на дорозі, а як прийдеш додому, то погороди загороди великі, а тоді його і розіб'єш.Він іде та йде, та так схотілось пити йому... Коли це найшов криничку. Тільки що став пити воду, та якось об цебрину й розбив те яйце-райце. Як узяв скот вернути з того яйця!.. Верне та верне. Гониться він за тим скотом, то що з того боку піджене, на другий розійдеться... Кричить бідолаха — нічого сам не зробить! Коли це іде до нього змія й каже йому:— Що ти мені даси, чоловіче, як я тобі скот цей вжену в те яйце?А він їй каже:— А що тобі дати? Вона йому каже:— Даси те, що без тебе стало дома? А він каже:— Дам!Ото вона йому гарненько загнала той скот у яйце, заліпила славно яйце і дала йому в руки.Він приходить додому, аж там без нього син народився. Ударив він об поли руками:— Це ж я тебе, сину, віддав змії!Ну, ото журяться вони з жінкою, а далі кажуть:— Нема що робити, журбою не поможеш! Якось треба жити.Погородив він загороди великі, розбив те яйце, випустив скот і забагатів.Живуть вони, аж поки син підріс. От син і каже.— Це ви мене, тату, віддали змії. Ну, дарма, якось буде! От він зараз і пішов до змії.Приходить до неї, а вона йому каже:— Зроби мені троє діл та й підеш собі додому, а як не зробиш, то я тебе з'їм!А коло її хати був великий луг — скільки оком зглянути! Так вона йому каже:— Щоб ти за одну ніч отой луг викорчував, і щоб там ізорав, і пшениці насіяв, ізжав її, в скирти поклав і щоб в ту ніч з тієї самої пшениці мені паляницю спік: поки я встану, щоб вона на столі лежала.Він іде до ставка та й зажуривсь. А там близько був мурований стовп, і в тім стовпі була зміїна дочка замурована. Він приходить сюди та й плаче. А дочка його питається:— Чого ти плачеш? А він каже:— Як же мені не плакати, коли змія загадала таке, що я ніколи його не зроблю, а вона сказала, щоб за одну ніч зробив.Вона його питалась:— А що ж там?Він їй і розказав. Вона йому каже:— Як візьмеш мене за жінку, то я тобі все зроблю так, як змія казала.Він каже:— Добре!Вона йому каже:— Лягай же тепер спати, а завтра рано щоб устав та понесеш змії паляницю.От пішла дочка змії до того лугу та як свисне: той луг тріщить, лущить — на тім місці ореться, пшениця сіється...— до світу спекла паляницю, дала йому. Він приніс до змії в хату і поклав на столі.Змія прокинулася, вийшла в двір та й дивиться на той луг, тільки сама стерня та скирти стоять. Тоді йому каже:— Ну, справивсь! Гляди ж, щоб і вдруге діло зробив! Та зараз йому й загадала:— Щоб ти оту гору розкопав, і щоб туди Дніпро йшов, а коло того Дніпра побудуй комори: щоб байдаки туди приставали, й щоб ти ту пшеницю продав на байдаки. Як устану рано, то щоб це все було готове!Він ізнов іде до того стовпа та й плаче. Та дівка його питається:— Чого ти плачеш?Він їй розказав те все, що йому змія загадала. Так вона йому каже:— Лягай спати, я це все пороблю.А сама як свисне, то та гора розкопується, Дніпро туди йде, коло нього комори будуються... Тільки прийшла та збудила його, щоб він пшеницю видав купцям на байдаки з тих комор. Змія встає та й дивиться, що все так ізроблено, як вона йому загадала.Тоді загадує йому втретє:— Щоб ти цю ніч уловив золотого зайця і раненько щоб приніс мені в хату.Він ізнов іде до того стовпа та й плаче. Та дівка питається його:— Що вона загадала? Він каже:— Оце вже не жарти: хто його знає, як того золотого зайця зловити.Вона каже йому:— Одначе ходім до тієї скелі. Стань над норою, ти будеш ловити, а я буду гонити з нори, і гляди ж: що тільки буде виходити з нори — бери його: то золотий заєць!Ото вона пішла та й жене. Коли це вилазить з нори гадюка та й сичить. Він її і пустив. Дівчина виходить із нори та й питається його:— А що, нічого не вилазило? А він каже:— Ба, ні: лізла гадюка, а я побоявся її, щоб не вкусила, та й пустив.А вона йому каже:— А щоб тебе! Ото і є заєць! Ну, гляди ж, я ще раз піду; та як буде хто виходити й казатиме, що тут немає золотого зайця, то ти не вір, а хапай його!Полізла та й жене. Коли виходить така стара баба та й питається того парубка:— Чого ти, сину, тут шукаєш? А він їй каже:— Золотого зайця. Вона йому каже:— Де тут він узявся: тут його нема!Сказала це та й пішла від нього. Коли це виходить та дівка та й питається його:— А що, нема зайця? І ніщо з нори не виходило? Він каже:— Ба, ні: виходила баба стара та спиталась мене, чого я тут шукаю, а я сказав, що золотого зайця. А вона каже: тут його немає, то я її й пустив.Тоді вона каже:— Чом ти не держав: ото ж заєць! Ну, тепер більше ніде його не піймаєш, хіба я перекинуся зайцем, а ти мене принесеш і покладеш на стільці, тільки не віддавай змії у руки, бо як віддаси, то вона пізнає та розірве і тебе і мене.От вона так і зробила: перекинулась золотим зайцем, він узяв приніс того зайця, поклав його на стільці та й каже змії:— Нате ж вам зайця, а я піду вже від вас. Вона каже:— Добре, йди! Він пішов.А змія тільки з хати, а заєць знову перекинувся дівчиною та за парубком. Почали вони вдвох утікати. Біжать та й біжать. Коли це змія побачила, що то не заєць був, а її дочка,— давай доганяти, щоб її розірвати. Та сама не побігла змія, а послала свого чоловіка. Змій біжить за ними: коли вони чують — аж стугонить земля... Тоді дівка каже:— Оце вже за нами біжить! Я перекинусь пшеницею, а ти дідом, та будеш стерегти мене. Та як буде питаться тебе, чи не бачив парубка й дівки, чи не йшли сюди, то ти скажеш, що тоді, як ця пшениця сіялась.Коли це змій летить та й питається того діда:— Чи не бачив тут — не йшли парубок з дівкою? А він каже:— Ба, йшли. Той питається:— Давно ж вони йшли?Дід:— Тоді, як оця пшениця сіялась. Змій каже:— Цю пшеницю вже пора косить, а їх учора не стало.Та й вернувся назад. Зміїна дочка зробилась ізнов людиною, а той дід парубком, та давай утікати.Прилітає змій додому. Змія його питається:— А що, не догнав? І нікого не зустрічав на дорозі? А він каже:— Ба, ні! Зустрічав: дід стеріг пшеницю, а я його питавсь: чи не бачив, тут не йшли парубок із дівчиною? А він каже: ішли тоді, як оця пшениця сіялась, але ж та пшениця така, що пора косити,— так я і вернувсь.Тоді змія йому каже:— Чом ти того діда й ту пшеницю не розірвав? То вони самі! Біжи вдруге за ними, та щоб доконче розірвав!Летить змій. Коли ті чують, що летить ізнов, аж земля реве, так дівка каже:— Ей, летить ізнов! Зроблюся я монастирем, таким старим, от-от розвалиться, а ти — ченцем; та як буде він тебе питатися, чи не бачив таких-то — скажеш: «Бачив тоді, як оцей монастир будувався».Коли це летить змій та й питає того ченця:— Чи не бачив — не йшли тут парубок і дівка? А він каже:— Я бачив тоді, як оцей монастир роблено. А змій каже йому:— Їх учора не стало, а цей монастир уже годів сто, як роблено. Сказав це та й вернувся назад.Приходить додому та й розказує змії:— Бачив одного ченця, коло монастиря ходив; як я його питався, то він сказав, що бігли тоді, як оцей монастир роблено, але тому монастиреві уже років сто, а їх учора не стало.Тоді вона йому каже:— Чому ти не роздер того ченця і монастиря не розвалив, то ж вони! Тепер я сама побіжу!Побігла.Ото біжить... Коли ті чують — аж земля реве і гаряча. Дівчина тоді каже йому:— Ей, отепер ми пропащі: уже сама біжить! Ну, я тебе зроблю річкою, а сама зроблюсь рибою-окунем.Зробила.Прибігла змія та й каже до тієї річки:— А що, втекли?Перекинулась зараз щукою, давай гонитися за тією рибою: що хоче вхопити, то окунь повернеться своїм пір'ям гострим до неї, то вона не візьме його. Гонилась, гонилась — так-таки не вловила та надумала всю воду з річки випити. Стала пити: пила-пила, напилась багато та й лопнула.Ото тоді та дівка, що була рибою, каже тому парубкові, що був річкою:— Тепер ми вже не біймось! Ходімо до твоєї господи; то ти підеш у хату, та гляди: усіх поцілуєш, тільки дядькової дитини не цілуй, бо як поцілуєш ту дитину, то забудеш за мене. А я пока наймусь у цім селі в кого-небудь.Ото він прийшов у хату, з усіма поздоровкався та й думає собі: «Як же мені не поздоровкаться з дядьковою дитиною? Таж вони подумають щось погане про мене». Поцілував і дитину дядькову. Як поцілував, так і забув за ту дівку.Ото побув півроку та задумав жениться. Йому нарадили одну гарну дівку, щоб він її брав; він за ту й забув, що його врятувала від змії, з іншою заручився.От перед весіллям, увечері, кличуть на шишки молодиць. Прикликали і ту дівку, що він з нею втікав,— хоч її й ніхто не знав, що воно за дівка. Стали бгати шишки; та дівка зліпила з тіста голуба й голубку та й пустила додолу, а вони стали живі. Голубка й почала говорити до голуба:— А ти забувсь, як я за тебе луг викорчовувала й там пшеницю сіяла, а з тієї пшениці паляницю спекла, щоб ти до змії відніс?А голуб каже:— Забув, забув!Потім знов голубка каже:— А ти забувсь, як я за тебе гору розкопувала і туди Дніпро пустила, щоб байдаки ходили до комор і щоб пшеницю ти продавав на байдаки?А він каже:— Забув, забув!Потім знов голубка каже:— А ти забув, як ми ходили вдвох за золотим зайцем? Ти й мене забув?А голуб каже:— Забув, забув!Тоді парубок згадав за ту дівку,— за цю-таки саму, що голуби поробила, та ту покинув, а з цією оженився. І тепер живе добре.
|
|
|